Ефименко Анастасия

12:52, Сьогодні

Як родини захисників Маріуполя пʼятий рік намагаються повернути своїх рідних додому.«Оленівка триває»

У ніч із 28 на 29 липня 2022 року росіяни підірвали барак з українськими військовополоненими в колонії в Оленівці. Тоді загинули понад 50 захисників, ще понад 130 дістали поранення. Частину тих, хто вижив, досі утримують у російських колоніях, а їхні родини — дружини, матері, сестри — вже п’ятий рік вчаться жити без зв’язку з рідними та виборюють їхнє повернення.

Вони об’єдналися в громадську організацію «Спільнота Оленівки» й разом розповідають про цей злочин на міжнародних зустрічах, адже для них ця трагедія досі триває.

Про оборону Маріуполя, пошуки, полон та боротьбу за своїх рідних членкині організації розповіли «Точці Сходу».

Як надія на порятунок стала початком іншого пекла

Для Анни Лобової повномасштабна війна почалася в Мелітополі. Її чоловік Олег, водій-інструктор бригади «Азов», на той час проходив службу в Маріуполі, і 24 лютого вони говорили телефоном.

«Він просив не хвилюватися, бо поруч із ним хороші люди. Сказав подбати про дитину, за можливості зняти гроші з рахунків і запитав, чи є нам де сховатися», — згадує Анна.

Зображення посту: «Оленівка триває»: як родини захисників Маріуполя пʼятий рік намагаються повернути своїх рідних додому.

Анна Лобова / Фото: Спільнота Оленівки

Олег попередив, що на зв’язок виходитиме рідко, а в середині квітня загубив телефон і міг писати лише короткі повідомлення з чужих номерів. Потім почали надходити СМС від його побратимів. Останнє надійшло перед самим полоном. Олег написав, що любить Анну та їхню доньку, обіймає і дуже хоче побачити. 17 травня 2022 року разом з іншими захисниками він покинув територію «Азовсталі».

Останню ніч перед великою війною добре пам’ятає й Анастасія Гондюл. Її чоловіка Артема, також військового «Азову», увечері 23 лютого на годину відпустили додому — забрати необхідні речі й трохи відпочити.

«Я сиділа поруч із ним і намагалася запам’ятати кожну рисочку на його обличчі і тілі. Боялася поворухнутися, щоб не заважати йому спати. І не могла повірити, що те, про що він говорить, справді станеться», — розповідає Анастасія.

Жінка згадує, як важко їй було прощатися з коханим. Вона відчувала сильну тривогу, не могла його обійняти і поцілувати, ніби це прощання могло стати останнім моментом, коли вона бачить чоловіка.

Анастасія Гондюл з чоловіком / Фото: Спільнота Оленівки

Родичі мали забрати й вивезти Анастасію з Маріуполя, але вона кілька днів не могла наважитися на евакуацію — не їла, не спала, плакала і повторювала чоловікові, що не залишить його самого. Остаточно переконати її Артем зміг лише словами про те, що місто скоро опиниться в оточенні, а росіяни вже мають списки бійців «Азову» та їхніх родин.

«Він сказав: “Ти моє вразливе місце. Я не можу нормально виконувати свій обов’язок, поки знаю, що ти в небезпеці. Ти маєш поїхати”», — згадує Анастасія.

28 лютого вона виїхала з Маріуполя, а діставшись Дніпра, від виснаження втратила свідомість на блокпосту.

Спочатку Артем їй ще писав, а потім зв’язок зник. Іноді з різних номерів приходили лише його позивний і «+» — це означало, що він живий. У квітні Артем дістав поранення — уламок влучив йому в таз. Але провести операцію в умовах бункера «Азовсталі» було неможливо, тому рану обробили, а уламок залишився в тілі.

Спочатку Артем не відчував ніг і не міг ходити, але згодом написав дружині, що вже самостійно підводиться. У ті дні він часто говорив про те, що робити, якщо не повернеться: які документи оформити, як вирішити матеріальні питання.

Після 17 квітня зв’язок знову зник. Після цього приблизно раз на тиждень жінці надсилали фотографії коротких записок Артема, написаних від руки. Ще раніше вони домовилися про кодове слово, відоме лише їм двом: воно мало підтверджувати, що записку справді написав він. У своїх повідомленнях Артем малював смайлики й просив дружину відповісти. Останню таку записку Анастасія отримала 16 травня — у день, коли захисники почали виходити з «Азовсталі» в російський полон.

«Він написав: “Я дуже чекаю твоєї відповіді. Будь ласка, хоч щось напиши, бо я хвилююся, де ти і що з тобою”», — говорить жінка.

За кілька годин після цього Анастасії зателефонували з військової частини й повідомили, що її чоловіка евакуювали на непідконтрольну Україні територію і тепер треба чекати на його повернення. Коли Анастасія почула слово «евакуація», вона сприйняла його майже як порятунок.

«Я почала бігати квартирою і збирати речі. Думала, що він поранений, у нього нічого немає, я маю їхати до нього. А донька сказала: “Мамо, куди ти зібралася? Ти навіть не знаєш, куди їхати”», — розповідає Анастасія.

Для обох жінок вихід чоловіків з «Азовсталі» спочатку означав, що найгірше нібито залишилося позаду. Найголовніше – Олег і Артем були живі.

«Мамо, давай подаруємо татові телефон, щоб він міг нам зателефонувати»

Анна Лобова тоді вірила, що поранених повернуть одними з перших. Вона виїхала з окупації наприкінці літа 2022 року, разом із маленькою донькою зупинялася у родичів, а невдовзі мусила їхати до Києва, щоб забрати тіло Віталія — брата-близнюка Олега, який загинув у Маріуполі. Після цього почалися постійні переїзди: Вінниччина, Житомирщина, захід України. Анна не працювала. Увесь її час займали донька і пошуки інформації про чоловіка.

«Коли я виїжджала, була впевнена, що хлопців, які були поранені в бараку, от-от обміняють. І з кожним місяцем моя надія гасла, гасла і гасла», — згадує Анна.

Минали місяці, Олег залишався в полоні. У грудні 2022 року від звільненого військового надійшла інформація, що під час теракту в Оленівці він дістав важке поранення й деякий час перебував у лікарні. На відео з цієї лікарні, яке згодом оприлюднили росіяни, жінка побачила, що чоловік не просто схуд — він був «схожий на тінь».

Олег Лобов / Фото: Спільнота Оленівки

У липні 2024 року на телефон Анни надійшов відеодзвінок з невідомого номера. На екрані вона побачила Олега. Він усміхнувся і сказав: «Привіт».

«Він був розгублений, я була розгублена, але він розумів, що його знімають. Я цього не розуміла, я не знала, що це буде інтерв’ю», — згадує жінка.

Під час розмови Анна почала майже дослівно переказувати листи, які роками писала чоловікові у полон і не знала, чи отримує він їх. Вона спробувала показати йому доньку, але дівчинка злякалась і розплакалася. Востаннє батько бачив її місячним немовлям, а під час дзвінка Маші було вже два з половиною роки. Через сльози, рух телефону і поганий зв’язок Олег так і не зміг її розгледіти, лише почув плач своєї дитини.

Після цієї розмови знову настала тиша — майже на рік. Лише влітку 2025-го звільнений військовополонений повідомив Анні, що сидів з Олегом в одній камері. Так вона дізналася, що чоловіка утримують у Пермському краї.

Ще один звільнений військовополонений у травні 2026 року передав від Олега прохання обійняти доньку, розповів, що чоловік дуже любить їх, сумує і тримається завдяки думкам про родину. Водночас його фізичний та психоемоційний стан, значно погіршився. Зараз Олег перебуває під слідством — Росія інкримінує українському військовому «тероризм».

За роки полону донька Анни зробила перші кроки, навчилася говорити, читати й писати. Усе це відбувалося під час переїздів і без батька. Тепер Маша дедалі частіше питає, чому вони можуть зателефонувати всім, окрім тата.

«Вона каже: “Мамо, давай подаруємо татові телефон, щоб він міг нам зателефонувати. Або давай надішлемо йому моє фото. Я ж йому сподобаюся?”».

На що Анна відповідає, що тато далеко, що дороги тимчасово закриті й він поки не може приїхати. Правду про полон чотирирічній дитині вона ще не готова розповісти.

Коли роки вимірюються втратами

Після поранення Артема та виходу з «Азовсталі» його дружина Анастасія Гондюл також чекала, що його обміняють найближчими місяцями.

Наприкінці травня Артем зателефонував із полону. Анастасія в той момент їхала маршруткою, зв’язок постійно зникав, і важко було розібрати, що він казав. Вона почула, що коханий в Оленівці, а він питав, чи відомо щось про обмін, і попросив знайти дівчину свого побратима, щоб родини могли підтримувати зв’язок.

Анастасія Гондюл / Фото: Спільнота Оленівки

Після теракту в колонії 29 липня 2022 року дружина знайшла його ім’я у списку важкопоранених, а згодом побачила на російському телеканалі відео з лікарні.

«Артем звернувся безпосередньо до мене, назвав моє імʼя, говорив, що майже цілий, а головне — живий, що любить і сподівається скоро побачитися», — згадує Анастасія.

Потім – жодної інформації понад рік. У 2024 році Анастасія отримала лист, який, за її відчуттями, був написаний під диктовку. Того ж року їй, як і Анні, зателефонували через Telegram. Розмова виявилася частиною російського пропагандистського інтерв’ю, хоча її про це не попередили. Артем запевняв, що його поранення загоїлися, питав про родину і просив, щоб син не забував його. Уже згодом, побачивши оприлюднений запис повністю, жінка помітила, що після їхньої розмови чоловік плакав.

Наступна звістка надійшла лише навесні 2026 року. Звільнений із полону розповів, що бачив Артема в колонії у Пермському краї. За його словами, у чоловіка були набряклі ноги, а майже весь день полонених змушували проводити стоячи. Артема також обвинувачують у «тероризмі» й готують до російського суду.

Поки він перебуває в полоні, його родина пережила кілька смертей. У травні 2024 року після онкологічної хвороби помер брат Анастасії, який був для неї найближчою людиною. Згодом син Артема, Богдан, пережив зникнення безвісти й поховання вітчима, а потім — смерть дідуся.

«Богдан іноді просив мене вмикати старі сімейні відео, бо почав забувати голос батька. На день народження Артема ми купували торт, загадували бажання й разом задували свічки», — розказує жінка.

За ці роки змінилася й сама Анастасія. Жінка, яка раніше боялася публічності, тепер може виступати перед людьми, говорити в мікрофон і на камеру. Водночас її звичне життя звузилося до кількох найближчих людей, дітей і домашніх тварин. Понад три роки вона приймала антидепресанти, перенесла складну операцію, після якої їй діагностували гіпертонічну хворобу серця і тепер навіть звичайний вихід із дому або поїздка до Києва потребують від неї кількох днів відновлення.

«Я вже ніколи не стану тією, якою була. Можливо, у чомусь я стала сильнішою. Але фізично я вже себе втратила, тому зараз головне — зберегти свій емоційний стан», — говорить Анастасія.

Майже п’ять років полону минають не лише для Олега та Артема. Вони минають для дітей, які дорослішають без батьків, для жінок, які вчаться самостійно ухвалювати рішення, ховати близьких, шукати інформацію і водночас берегти родини від правди, до якої ті ще не готові.

І поки чоловіки проходять пекло російських катівень, їхні дружини поступово ставали людьми, які більше не могли чекати мовчки.

Від особистого горя до спільної боротьби

Після теракту в Оленівці увага суспільства була прикута насамперед до загиблих захисників, а родини тих, хто вижив, але отримав тяжкі поранення, дедалі частіше відчували, що про їхніх близьких говорять значно менше. Водночас вони почали стикатися з іншими проблемами. Наприклад, з’ясувалося, що постраждалі не були об’єднані в окреме кримінальне провадження, а на багато запитань їхні родини роками не могли отримати відповіді.

«Мені зателефонували і сказали, що у слідчого СБУ мій чоловік записаний як загиблий. Я запитала: “Як це?” Виявилося, що взяли російські списки з помилками і фактично нічого не перевірили. На загиблих справу відкрили, а на поранених — нічого. Люди вижили, були поранені, стали свідками злочину, але їх просто не включили», — розповідає Анна.

Саме тоді кілька жінок вирішили, що більше не чекатимуть, поки хтось інший почне діяти. Спочатку це був невеликий чат родин, а потім — ініціативна група.

Дружини захисників маріуполя заснували організацію / Фото: Спільнота Оленівки

Після того як у січні 2023 року розформували місію ООН зі встановлення фактів щодо теракту в Оленівці, родини зрозуміли, що мають рухатися далі самостійно. Вони також побачили, що державні органи й міжнародні інституції сприймають офіційно зареєстровану громадську організацію серйозніше, ніж ініціативну групу. Так з’явилася «Спільнота Оленівки».

Сьогодні щоденна робота цієї ГО фактично тримається на пʼятьох жінках — двох дружинах важкопоранених військовополонених, двох рідних загиблих захисників і дружині військового, якого вдалося повернути з російського полону. Саме вони організовують акції, ведуть перемовини, працюють із документами, підтримують зв’язок із державними та міжнародними структурами й координують понад 130 родин, чиї близькі постраждали під час теракту.

За словами Анни Лобової, родинам довелося виконувати роботу, яку, на їхню думку, системно мала б виконувати держава. Вони домагалися відкриття кримінальних проваджень щодо поранених, допомагали іншим сім’ям оформлювати документи, збирали інформацію про постраждалих і вимагали, щоб усіх потерпілих включили до розслідування теракту. Водночас родини загиблих боролися за ідентифікацію тіл, які місяцями залишалися невстановленими.

Згодом діяльність спільноти вийшла далеко за межі України. Представниці родин поїхали до Женеви, де зустрічалися з представниками ООН та Міжнародного комітету Червоного Хреста.

«Ми їхали маршруткою майже дві доби. В ООН показали відео з наслідками теракту, яке змонтувала Аня. Там були і загиблі, і поранені. Люди в секретаріаті ООН дивилися й плакали», — розповідає Анастасія Гондюл.

Водночас вони намагалися привернути увагу української влади. Родини виходили на численні акції, організовували безстрокове голодування, перекривали рух у центрі Києва, вимагали першочергового повернення важкопоранених захисників, ухвалення державного Дня пам’яті загиблих у полоні та особистої зустрічі з Президентом України.